Що використовували художники, коли полотно було недоступним
Деякі з великих художників в історії мистецтва використовували все: від кухонних рушників до настільних ігор, коли вони не могли дістати полотно або були обмежені у фінансах.
У психіатричній лікарні в Сент-Ремі-де-Прованс не було магазинів художніх матеріалів, а посилка з полотнами, яку Ван Гогу відправив його брат Тео з Парижа, ще не прибула. Улюбленою поверхнею для живопису Ван Гога було полотно від паризької фірми "Tasset & Lhote", але в психіатричній лікарні, де художник провів більшу частину 1889 року (після того, як він відрізав частину свого вуха), ясна річ, його не було. Залишившись без вибору та з надзвичайно сильним бажанням псиати, Ван Гог почав імпровізувати.
"У нашому музеї ми знайшли чайний рушник, що став основою однієї з його робіт", — розповів Луї ван Тілборг, старший дослідник Музею Ван Гога в Амстердамі, в інтерв’ю "Art&Object". "Очевидно, це просто питання: що робити, коли немає матеріалу, який зазвичай використовуєш? Тоді вибираєш якусь альтернативу. І дійсно, в скрутній ситуації можна зупинитися на чомусь дуже неочевидному, як, наприклад, як цей torchon [чайний рушник]".
Рушники, ймовірно, були з кухні психіатричної лікарні, і Ван Гог використовував їх у кількох картинах наприкінці 1889 та в середині 1890 року. Художник натягнув цю тканину на дерев'яні рами і ґрунтував їх так само, як він ґрунтував льняне полотно, але в деяких місцях, де фарба наносилась тонше, все ще видно візерунок червоних прямокутників. Наступного року, коли він був гостем в "Auberge Ravoux" в Овер-сюр-Уаз, він знову малював на кухонних рушниках, які, ймовірно, позичив у господаря готелю.
Коли Поль Гоген жив з Ван Гогом в Арлі, він спробував ще один альтернативний варіант до полотна: грубу джутову мішковину. "Саме Гоген познайомив Ван Гога з джутом", — пояснює ван Тілборг. "Джут, ймовірно, був дешевий, а ще й також досить грубий, що подобалося Гогену". Для Ван Гога, який любив малювати швидкими мазками, мішковина не підійшла, але він все ж таки завершив один портрет свого сусіда по будинку, "Портрет Гогена" (1888), на матеріалі, який Гоген приніс у їхню спільну студію.
Деякі художники відмовлялися від покупного полотна, прагнучи мати за основу грубіший матеріал, тоді як інші шукали більш гладкі поверхні, такі як, наприклад, мідні листи. Через кілька десятиліть після Гогена та Ван Гога двадцятирічний Люсьєн Фрейд переосмислив мідні пластини для гравіювання, що лежали у його студії, і вирішив використовувати ці невеликі прямокутники для живопису, а не іншого різновиду мистецтва, для якого вони призначалися безпосередньо. Мідні пластини були популярною основою для мініатюрних картин на початку XVII століття, але не для художників того часу.
Це було наприкінці 1940-х років, коли в Англії після Другої світової війни відчувалася нестача матеріалів, і Фрейд, який жив у Лондоні, мав легший доступ до міді, ніж до полотна. Вибір цих пластин був "як естетичним, так і практичним", за словами друга Фрейда, історика мистецтва Вільяма Фівера. "У такому маленькому форматі [мідна] пластина є чудовою основою". Серед інших сюжетів Фрейд написав портрет британського художника та друга Френсіса Бекона на такому імпровізованому полотні у 1952 році. Але коли в середині 1950-х років у художника закінчилися запаси цієї дивної основи для живопису, він все ж таки повернувся до полотна.
Інші художники вдавалися до дешевших (і менш довговічних) матеріалів, коли полотно було недоступним. У відчайдушно бідні роки Елейн і Віллема де Кунінгів наприкінці 1940-х обидва абстрактних художники-експресіоністи малювали на пакувальному папері. "Їм часто доводилося думати, як заробити на їжу", — сказала біографка Елейн де Кунінг, Кеті Кертіс, у інтерв'ю "Art&Object". "Тому використання залишкового матеріалу — пакувального паперу — не було вибором. Іншого виходу просто не лишалося".
Елейн де Кунінг малювала на пакувальному папері переважно у 1948 році, коли вона провела літо в експериментальному арт-коледжі "Блек Маунтін". У тій авангардній атмосфері та завдяки свободі використання цього матеріалу, що просто викидали, вона експериментувала з абстракцією. Хоча сама вона тоді мало цінувала картини на пакувальному папері, та зараз вони зберігаються у колекції Музею мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку.
Приблизно в той самий час інший абстрактний експресіоніст теж використовував неортодоксальні матеріали. Джексон Поллок малював на звороті настільних ігор "Autograph Baseball", які він отримав у 1948 році від свого брата Сенфорда Маккоя, якого найняли для шовкотрафаретного друку ігор, і в нього залишилося багато попередньо нарізаних дошок. Поллок створив серію з шістнадцяти картин на цих квадратних дошках з масоніту, тринадцять з яких він виставив на своїй великій персональній виставці в галереї Бетті Парсонс у Нью-Йорку в 1950 році.
Сьогодні ця серія розкидана по великих міжнародних музеях; відвідувачі LACMA, Музею американського мистецтва "Вітні" та Музею мистецтв Філадельфії можуть і не здогадуватись, що на звороті цих картин Поллока, вкритих шарами фарби, є темно-зелене бейсбольне поле. А робота "Номер 21, 1950" із цієї серії нещодавно була продана на аукціоні "Christie’s" у Лондоні у березні 2018 року за 9,3 мільйонів фунтів стерлінгів (еквівалент 11,7 мільйонів доларів США).
"Очевидно, що основа не вважається шкідливою для його цінності", — зазначає Гелен Гаррісон, директорка будинку-музею та дослідницького центру Поллока-Краснер. "Це навіть можна вважати перевагою, оскільки жорстка основа протистоїть проколюванню і не прогинається та не провисає".
Незважаючи на свої скромні чи незвичайні основи, ці картини на імпровізованих матеріалах не цінуються менше, ніж їхні полотняні аналоги. Чайні рушники висять у престижних установах, як і мішковина, пакувальний папір і настільні ігри. "[Основа] не має нічого спільного з якістю", — зазначає ван Тілборг. "Я думаю, у цьому відношенні вона менш важлива".
Добре, що зараз ви без проблем можете замовити полотна на підрамниках і в рулоні за своїми розмірами і прийнятними цінами у нас. ;)
